Якщо спадкоємець прийняв нерухоме майно, але зволікає з виконанням обов’язку, передбаченого ст.1297 ЦК, зокрема з метою ухилення від погашення боргів спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з відповідною вимогою. Такою є позиція ВСУ у справі No6-2962цс16.

Як зазначив Суд у постанові від 12.04.2017, ч.1 ст.1297 ЦК передбачено: особа, котра прийняла спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язана звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність такого свідоцтва не позбавляє права на спадщину (ч.3 ст.1296 ЦК).

Утім, як зазначив ВСУ, хоч одержання свідоцтва про право на спадщину відповідно до ст.1296 ЦК є правом, а не обов’язком, відсутність такого свідоцтва не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора.

Оскільки зі смертю боржника зобов’язання стосовно повернення кредиту входять до складу спадщини, то умови договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми ст.1282 ЦК щодо обов’язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора в порядку, передбаченому ч.2 цієї статті. Саме на підставі положень стст.1281, 1282 ЦК кредитор заявив вимоги до спадкоємців.

Так, згідно з ст.1282 ЦК спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину. Разом з тим положення зазначеної норми застосовуються у випадку дотримання кредитором норм ст.1281 ЦК щодо строків пред’явлення ним вимог до спадкоємців. Недотримання цих строків, які є присічними (преклюзивними), позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.

Депутати пропонують встановити єдиний підхід до визначення ставок судового збору для всіх юрисдикцій, а також однакову ставку для апеляційного та касаційного оскарження.

Тема судового збору, а саме — його доцільності та розміру, продовжує непокоїти законотворців. У парламенті великою групою депутатів із різних фракцій зареєстровано чергову ініціативу — законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо уніфікації системи та ставок судового збору» (№ 6258). Запропоновані революційні зміни в разі їх прийняття можуть стати справжнім випробуванням для судової системи, адже законопроект передбачає перегляд підходів до ставок судового збору як для фізичних, так і для юридичних осіб, а також перегляд ряду об’єктів справляння судового збору та переліку суб’єктів, що звільнені від його сплати.

У пояснювальній записці до законопроекту говориться, що зміни у сплаті судового збору 2015 року призвели до ситуації, коли судова гілка влади стала суб’єктом господарювання та джерелом заробляння коштів для бюджету. Аргументація депутатів-авторів традиційна для ініціатив у цій сфері: мовляв, існуючий розмір судового збору необґрунтовано великий, а тому слугує свого роду системою блокування доступу до судового захисту порушених чи оскаржуваних прав, що є неприпустимим з точки зору Конституції України. Також у депутатів є претензії до скасування верхньої межі судового збору та значного його збільшення у майнових спорах, у тому числі щодо оскарження рішень органів державної влади. Зміни, які пропонуються законопроектом, не стосуються якихось окремих нюансів судового збору, а є комплексними та радикальними, тому вже викликали резонанс у суспільстві та суддівській спільноті.

Перш за все, пропонується встановити, що судовий збір не справляється у справах про кримінальні та адміністративні правопорушення, а також за заяви, апеляційні та касаційні скарги про захист прав споживачів. При цьому судовий збір згідно з проектом справляється за звернення до суду в порядку статті 1833 Кодексу адміністративного судочинства України з поданням. Також передбачається впровадити єдиний підхід до визначення рівних ставок судового збору для всіх судових юрисдикцій. На думку ініціаторів проекту, це поставить знак рівності у фінансовій доступності юрисдикцій для учасників процесів. Серед важливих новацій — встановлення однакової ставки судового збору при зверненні як до апеляційної, так і до касаційної інстанції (110 % ставки, що підлягали сплаті при поданні заяви).

Ставки судового збору заплановано зменшити. Зокрема, для юридичної особи за подання позовної заяви майнового характеру запропоновано ставку 0,5 % від ціни позову, але не менш ніж один розмір і не більше за 150 розмірів прожиткового мінімуму (зараз — 1,5 % ціни позову). А фізичній особі позовна заява майнового характеру згідно з проектом обійдеться у 0,2 % (зараз — 0,4 %), та не більш ніж три розміри прожиткового мінімуму (зараз — п’ять). Що стосується заяв немайнового характеру, передбачено зниження судового збору з одного до 0,4 розміру прожиткового мінімуму (для юридичних осіб) та з 0,4 до 0,1 розміру прожиткового мінімуму для фізичних осіб.

В окремий пункт пропонується виділити позовні заяви про захист інтересів у сфері публічно-правових відносин, щодо відповідності рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування вимогам закону — як немайнові спори з фіксованим розміром судового збору, який планується стягувати з позивача або відповідача пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимоги на підставі судового рішення за результатами розгляду справи. Також пропонується скасувати положення, що дозволяє застосовувати до особи, стосовно якої ухвалено судом постанову про накладення адміністративного стягнення, додаткову фінансову санкцію у вигляді судового збору.

Ще одна суттєва зміна — введення поняття та класифікації документів про сплату судового збору. Такими документами згідно з проектом є:

— квитанція установи банку або відділення зв’язку, які прийняли платіж;

— платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою банку і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення. У разі якщо сплата судового збору здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка вкладника, відкритого в установі банку, додається довідка, засвідчена підписом контролера та скріплена печаткою установи банку.

Окрім цього, законопроектом розширюється перелік осіб, які можуть не сплачувати збір: передбачається додати професійні спілки у справах про порушення роботодавцем гарантій їхньої діяльності; пенсіонерів у справах щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно їхнього пенсійного забезпечення та соціального захисту; позивачів у справах, пов’язаних з порушенням прав, визначених статтею 6 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»; заявників у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України. Державні органи, установи, організації, громадські організації та громадян запропоновано відновити як суб’єктів, що звільняються від сплати судового збору як учасники процесів щодо захисту прав та інтересів інших осіб, які звільнені від сплати судового збору.

Законопроект потребує доопрацювання, вважає Антон Мартиненко, адвокат АО «Шкребець і Партнери»: «Законопроект № 6258, на відміну від більшості зареєстрованих у Верховній Раді України, можна віднести до тих, що кардинально змінюють підходи до справляння судового збору. У цілому мета законопроекту є певною мірою виправданою, однак засоби її реалізації потребують суттєвого доопрацювання. Зменшення розміру судового збору відповідає положенням Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, № R(81)7 від 14 травня 1981 року, проте значне заниження такого розміру може призвести до зловживання правом на судовий захист. Уніфікація ставок для судів усіх юрисдикцій є можливою, однак, на наш погляд, адміністративне судочинство має свою специфіку і доступ осіб до нього апріорі повинен бути легшим, що, у свою чергу, потребує диференціації розміру судового збору для адміністративного та інших видів судочинства. Безумовно, позитивною тенденцією є розширення кола пільговиків, що також пропонується іншими законопроектами. Проте слід наголосити на неузгодженості та недосконалості деяких пропозицій. Так, як мету проекту зазначено виокремлення спорів про захист інтересів у сфері публічно-правових відносин щодо відповідності рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування вимогам закону як немайнових з фіксованим розміром судового збору. Однак у проекті № 6258 немайновий характер та, як наслідок, застосування фіксованого розміру судового збору визначено лише стосовно спорів до контролюючого органу при застосуванні положень Податкового кодексу України, що свідчить про невідповідність положень проекту поставленій меті. Ініціатива щодо контролю за виконанням судового рішення зі сторони суду є декларативною, оскільки проект не містить жодних інструментів та механізмів здійснення такого контролю. З урахуванням викладеного слід підкреслити, що законопроект потребує доопрацювання».

Невеличкою, але важливою зміною законопроект суттєво уточнює цілі витрачання коштів, одержаних від сплати судового збору: окрім забезпечення здійснення судочинства, їх планується спрямовувати на функціонування судів (а не функціонування органів судової влади, як сформульовано зараз). «Слід зазначити, що «здійснення правосуддя» не є комерційною послугою держави, а є її обов’язком створити умови для функціонування системи правосуддя», — говориться у пояснювальній записці.

Безумовно, Конституцією України гарантовано рівність усіх учасників судового процесу, але це не скасовує необхідності фінансового забезпечення здійснення правосуддя та функціонування судів, і цю функцію виконує також і судовий збір. Зменшення ставок та часткове скасування судового збору, звичайно ж, сподобається позивачам та адвокатам, але що може статися із судовою системою після прийняття законопроекту № 6258, прогнозувати складно. Хоча перш за все напрошуються негативні передбачення, зважаючи на постійне недофінансування судів.

Автори законопроекту стверджують, що наслідком його прийняття буде, зокрема, «забезпечення доступу до правосуддя відповідно до європейських стандартів судочинства». Як відомо, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що існування судового збору не обмежує право на доступ до правосуддя, більше того — попереджає подання безпідставних позовів, перевантаження судів. Але при цьому розмір судового збору повинен бути «розумним», враховувати фінансове становище позивачів та інтереси держави, не перешкоджати доступу до суду.

Можна багато і довго сперечатися про «економічну доцільність» та «соціальну допустимість» розмірів судового збору, але підходити до реформування цієї сфери потрібно виважено, щоб не зашкодити ні особам, які звертаються до судів за захистом, ні самим судам.

Внаслідок прийняття змін може не тільки припинитись діяльність Вищого господарського суду, а й зникнути звичний господарський процес.

Внесений до парламенту проект Господарського процесуального кодексу ламає відпрацьований десятиріччями процесуальний порядок, який позитивно оцінюється юристами за простоту, гнучкість і відносну безпроблемність. Те, що пропонується замість нього, викликає величезну кількість запитань. Серед проблем проекту, які привертають увагу, — громіздкість формулювань, невизначеність деяких понять, а також встановлення радянської моделі судочинства.

У «топку» реформування кидається компактний і гнучкий процесуальний кодекс, що забезпечував найкращі показники судочинства навіть у напівзруйнованій судовій системі, дозволяв, попри всі проблеми судової влади і держави в цілому, розглядати складні господарські спори з дотриманням процесуальних строків.

Вже той факт, що обсяг нового кодексу пропонується збільшити втричі, не може не насторожувати. Особливо на тлі того, що всі спроби детальних регламентацій суспільних відносин у законах ще ніколи не приводили до дієвих зрушень у бік порядку, а реальних проблем у застосуванні кодексу сьогодні не так багато. Серед останніх можна назвати: необхідність чіткішого розмежування юрисдикцій; запобігання зловживанням процесуальними правами; вдосконалення процедур зустрічного забезпечення позову; новація органів оскарження у зв’язку зі створенням Верховного Суду і деякі інші.

Натомість отримуємо масивний нормативний акт, унесений до парламенту без публічного обговорення, без прозорих концептуальних розробок і врахування думки науковців з господарського процесу.

Зокрема, складно знайти обґрунтування концепції реформування господарського процесуального законодавства, де його розробники сформулювали б і відстояли в дискусії, які конкретно норми чинного ГПК їх не влаштовують, як саме нові інститути дозволять господарському процесу бути ефективнішим, в чому має полягати відмінність спеціалізованого процесу від загального.

При вивченні проекту ГПК впадає в очі зайва деталізація, текстуальна багатозначність. З’явилися нові різночитання там, де їх не було, і суперечності багатьох процесуальних новел.

У цьому контексті проект кодексу виглядає черговим «дітищем» політики нормативної інфляції, яка, подолавши небагато проблем, створює безліч нових, обтяжує людину бюрократичними процедурами, при яких правомірна поведінка є винятком, а економічний сенс закону втрачається в ідеальних правових конструкціях.

Передусім далекими від визначеності виявилися положення про юрисдикцію господарських судів (ст.21 проекту). Громіздкість формулювань, нечіткість деяких понять, таких як «похідність» одних відносин від інших, численні винятки із загальних правил неминуче призведуть до неоднакового правозастосування й продовження конкуренції юрисдикцій.

Сумнівна сучасність проекту ГПК виявляється в тому, що в ньому повною мірою збережена радянська модель судочинства, коли суд зобов’язаний установлювати об’єктивну істину в справі. Про це свідчить така підстава для оскарження будь-якого рішення господарського суду, як неповне встановлення обставин, що мають значення для справи (ст.278 проекту). При цьому з компетенції госпсуду виключаються функції щодо збирання доказів і встановлення цих самих обставин. Формально обмежуються навіть права зацікавлених сторін на надання доказів, зокрема у зв’язку з пропуском строків, недолученням до позовної заяви тощо. Тобто учасники процесу і суд обмежуються в доведенні, але існує можливість оскарження рішення суду у зв’язку з невстановленням фактів.

Це не тільки глибоко суперечливо, а й анахронічно. Адже давно в юридичній літературі доведено, що принцип абсолютної істини є неприйнятним для цивілізованого правосуддя, тим більше для професійного господарського процесу, де кожна зі сторін зобов’язана довести існування обставин, на які вона посилається на обґрунтування своїх вимог.

Впровадження показань свідків у господарському процесі, спірне саме по собі, порушує процесуальні основи цього інституту. Мова йде про те, що інститут свідка неприродним чином модифікований під бажання розробників проекту ГПК «спростити» господарський процес. Проте спрощення не може здійснюватися за рахунок базових принципів безпосередності та об’єктивності судового процесу. Зокрема, пропонована процедура оформлення заяви свідка в нотаріальному порядку, без участі обох сторін, має чимало недоліків.

У цивілізованих країнах, де передбачена можливість подібного афідевіту, механізм отримання показань свідка поза судовим слуханням застосовується тільки у випадках, коли свідка неможливо викликати в судове засідання. А також коли при отриманні афідевіту свідка присутні обидві сторони, реалізуються права на формулювання запитань свідкові, фіксацію порушень процедури, що впливає на правдивість показань, тощо. У проекті ГПК немає жодної з відповідних гарантій, а процедура розрахована тільки на показання «зацікавлених» осіб.

Застереження в проекті щодо того, що на підставі показань свідків не можуть установлюватися факти, які з огляду на закон або звичай установлюються в документах, явно недостатньо для запобігання використанню свідків для затягування розгляду справ і маніпулювання доказовою базою недобросовісними учасниками процесу. Адже заяви свідків, отримані в незмагальний спосіб, без усяких обмежень долучатимуться стороною до позовних та інших заяв з перекручуванням фактів під «продиктовані» свідкові дані.

Вся глибина шкоди від деталізації та непродуманої модифікації процесуальних інститутів виявляється при вивченні, наприклад, статусу такого учасника госппроцесу, як перекладач. У чинному кодексі ця особа згадується двічі, але практиці не відомі випадки, коли виникали б питання із залученням таких осіб або перекладом документів. Адже сьогодні суддя визначає порядок ведення судового засідання в конкретній справі й успішно вирішує питання щодо сприяння сторонам у перекладі документів або залученні перекладача.

У проекті ГПК цьому інституту пропонується присвятити об’ємні статті. При цьому модифікація правового статусу перекладача призвела до того, що про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад або (увага!) відмову від нього особі повідомляють в ухвалі суду, без присяги, яку складає перекладач у цивільному процесі згідно з проектом ЦПК. Враховуючи, що перекладачем у проекті ГПК визнається будь-яка особа, котра володіє відповідною мовою, стає можливим абсурдне примушення приватної особи до виконання суспільного обов’язку шляхом судового повідомлення. Хоча, за логікою господарського процесу, зацікавлена сторона повинна забезпечити явку перекладача економічними, а не примусовими заходами. Кримінальна відповідальність за завідомо неправильний переклад може наставати тільки після складення присяги. При цьому кримінальна відповідальність за відмову від перекладу взагалі є радянським атавізмом.

Попри передбачену в ст.124 Конституції можливість закріплення у законі обов’язкового досудового порядку врегулювання спорів, проект ГПК не деталізує цієї норми (наприклад, для спорів з приводу перевезення вантажів, розірвання або зміни договору, застосування санкцій тощо, що є гостро необхідним), а обходиться лише бланкетним відсиланням до можливості встановлення такого обов’язку в іншому законі (ст.20 проекту). При цьому недотримання досудового порядку врегулювання спору, передбаченого в договорі, взагалі не згадується серед підстав повернення позовної заяви (ст.175). Таким чином, проект ГПК лише декларує, але не встановлює актуальних процедур досудового врегулювання.

Недосконалість проекту ГПК можна чітко простежити у вимозі щодо ведення всіх судових справ у електронному вигляді.

Тут слід чекати серйозних проблем правореалізації. Адже численні труднощі з електронним декларуванням продемонстрували неготовність технічної сторони переведення державних справ у електронну форму. Більше того, виникають питання про те, як суддям працювати з електронними справами, хто нестиме відповідальність за збої в електронних справах і втрату (підробку) відповідних даних?!

Пропонована форма електронного документообігу не тільки не відпрацьована в експериментальному порядку, а й за своєю суттю не може вважатись абсолютно зручною для переважної більшості людей. Очевидними видаються значні витрати судів на друк документів електронної справи для внутрішнього користування, затримки в слуханнях справ через збої системи і низьку якість переведення документів у електронну форму, складнощі попередньої оцінки достовірності доказів тощо. Впровадження електронного правосуддя вимагає планомірного і поступального розвитку.

Недостатньо якісно вирішені в кодексі питання арешту суден. Узяти, наприклад, норму ст.152 про те, що заява про арешт судна не супроводжується документами, які підтверджують наявність морської вимоги. Тобто суду пропонується повірити на слово заявникові й без участі сторін накласти арешт на майно однієї особи лише на підставі простої заяви іншої особи, що є непропорційним.

Те саме можна сказати про медіації із залученням суддів господарських судів. Мало того що з великим сумнівом можна поставитися до ефективності судової медіації в економічних конфліктах, де професійний супровід бізнесу передбачає стадію мирового врегулювання, а сподівання на медіаційні здібності суддів у «бізнес-середовищі» виглядають явно перебільшеними. Так ще й не передбачається можливість залучення зовнішніх професійних медіаторів, які для сфери бізнесу є гостро необхідними.

Також планується запровадити інститути, які за багато років існування в інших процесах не довели своєї ефективності. Мова йде про наказне провадження, яке є малорезультативним, але процесуально витратним у цивільному процесі.

В цілому проект ГПК більше схожий на підручник права, ніж на документ, який можна застосовувати на практиці.

Складається враження, що розробники проекту внесли його тільки для того, щоб після вступу в силу кодексу в суспільстві виникло питання про те, навіщо взагалі потрібний такий спеціалізований процес? Адже він не тільки не дозволяє оперативно розглядати справи, а й уможливлює істотні порушення принципів змагальності та неупередженості процесуального порядку?!

Проект ГПК ламає простоту, оперативність і зрозумілість спеціалізованого судочинства на догоду неапробованим правовим конструкціям.

Під удар від такого впровадження потрапляє вся економіка, для якої господарські суди є юрисдикційним інфраструктурним елементом і останнім рубежем, що захищає суб’єктів господарювання від рейдерського переділу власності й правового хаосу.

Слід визнати, що проблеми правосуддя в країні існують не через погані процесуальні кодекси, а тому, що не забезпечується незалежність судової влади, процвітає корупція, а правова нестабільність руйнує останні основи порядку.

У таких умовах розумно було б зупинити еклектичний експеримент над найбільш дієвим сьогодні судовим порядком. Спочатку потрібно створити щось ефективне в інших юрисдикціях, щоб говорити про користь уніфікації та руйнування реально працюючої процедури!

Ось чому зміни до ГПК на цьому етапі його проектної готовності (точніше — неготовності) доцільно звузити мало не до двох фраз, замінивши в чинному кодексі слова «Вищий господарський суд України» на «Касаційний господарський суд», а слова «Верховний Суд України» на «Велика палата Верховного Суду». Це дозволить ВС почати свою роботу, а фахівцям — детально опрацювати напрями реформування господарського процесу на основі спрощеної моделі економічного правосуддя, з дотриманням базових процесуальних принципів, і всебічного обговорення серед учених, суддів господарських судів і бізнес-юристів.

Обґрунтовується це тим, що між органом місцевого самоврядування та власником земельної ділянки існує спір про право, який не підвідомчий адміністративним судам. 

Так, ст. 17 КАС України відносить до юрисдикції адміністративних судів публічно-правові спори між фізичними чи юридичними особами та суб’єктами владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій. Рішення про передачу земельної ділянки стосується цивільного права користування земельною ділянкою, тому спір щодо такого рішення належить до цивільної юрисдикції. 

Аналізуйте судовий акт: Свідоцтво про право власності та рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухомість оскаржується за правилами цивільного судочинства (ВСУ від 24 січня 2017р. у справі № 21-1559а16)

Підвідомчість: спір фізичної особи з державним реєстратором прав на нерухоме майно розглядається за правилами цивільного судочинства (СПІЛЬНЕ ЗАСІДАННЯ ТРЬОХ ПАЛАТ ВСУ у справі № 21-41а16 від 14 червня 2016 р.)

Підсудність оскарження дій державного реєстратора: адміністративні суди продовжують розглядати такі спори незважаючи на рішення ВСУ у справі № 21-41а16 від 14 червня 2016р. (Окружний адмін. суд м. Києва від 09 вересня 2016р. у справі № 826/11931/16)

В порядку цивільного судочинства розглядаються спори про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та її затвердження, передачу з/д у приватну власність, державну реєстрацію з/д (ВСУ від 31 січня 2017р. у справі № 21-1237а16)

Спір юр. особи з Реєстраційною службою з приводу державної реєстрації права оренди на земельну ділянку підвідомчий адмінсудам (ВСУ від 15 листопада 2016р. у справі № 21-3030а16)

Оскарження розпоряджень та рішень щодо питань відведення земельних ділянок відбувається за правилами адмінсудочинства, а не будь-якого іншого (ВСУ від 7 червня 2016 року у справі № 820/3507/15)

Знесення самочинного будівництва розглядається судом за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства за позовом власника з/д, в тому числі органу місцевого самоврядування (ВСУ від 9 листопада 2016р. у справі № 6-1403цс16).

Народні депутати вирішили зменшити кількість випадків, у яких жінка може бути засуджена до довічного ув’язнення. Пояснюється це тим, що жінки самі часто страждають від злочинних дій.

Чинна редакція ч.2 ст.64 Кримінального кодексу передбачає, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

Водночас законопроектом «Про внесення змін до  деяких законодавчих актів щодо удосконалення порядку запобігання та протидії дискримінації в Україні» (№6353) передбачається розширити перелік цих виключень. Ініціатива встановлює, що довічне ув’язнення не може застосовуватись «до жінок, які вперше вчинили злочин».

«Дослідження доводять, що значне число жінок, засуджених до цього покарання за серйозні насильницькі злочини, вчинювали їх через те, що самі неодноразово піддавались насильству», – йдеться у пояснювальній записці до проекту. На думку нардепів, обставини вчинення жінками окремих злочинів, тяжкість спричиненої ними шкоди, порівняно незначний ступінь небезпеки цих жінок для суспільства надають підстави стверджувати, що існуюча система кримінально-правового впливу щодо них у низці випадків досить сувора й об’єктивно не обґрунтована.

Водночас жодних виключень для чоловіків, які вчинили злочин вперше проектом не передбачено.

Фабула судового акту: В житті часто трапляються випадки, коли одному з подружжя, наприклад чоловіку, батьки надають кошти, і за ці кошти купується квартира, яка реєструється на чоловіка. Проте, надалі при розлученні жінка «забуває» за чиї кошти була  придбана квартира, і вважає квартиру спільним сумісним майном. Більш того просить суд відійти від принципу розподілу майна навпіл і поділити із урахуванням інтересів дитини на частки: собі 2/3, а і іншому 1/3.

У таки випадках ВСУ послідовно своїми постановами зобов’язує суди завжди встановлювати за які кошти було придбане спірне майно і чи можна вважати таке майно сумісним. Якщо буде встановлено, що квартира була придбана не за спільні сімейні кошти, а за особисті кошти одного з подружжя, то таке майно НЕ підлягає поділу і у позові слід відмовити.   

Ця справа цікава тим, що чоловік придбав квартиру хоча і під час перебування у шлюбі, проте не за спільні сімейні кошти. При цьому довести він це зміг тільки у ВСУ, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій поділили двокімнатну квартиру навпіл. А довів він це на підставі договору купівлі-продажу іншої нерухомості, де було зазначено, що її придбання було здійснено чоловіком за особисті кошти отримані до шлюбу, і за її відчуження чоловік отримує особисті, а не спільні кошти. Саме ці кошти і були втрачені на придбання спірної квартири. 

Аналізуйте судовий акт: Якщо один з члені подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно НЕ є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя (ВСУ у справі № 6-1568цс16)

Майно ФОП придбане за кошти від своєї діяльності слід розглядати як особисту приватну власність, яка не підлягає поділу між подружжям при розлученні (ВСУ у справі № 6-1327цс15 від 18 травня 2016р.)

Стаття 60 СК України: Факт придбання майна під час шлюбу автоматично не відносить це майно до спільної сумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно було набуте (ВСУ від 7 вересня 2016 року у справі №6-801цс16)

Недобросовісність сторін та дотримання строків позовної давності повинен встановити суд при визнанні недійсним договору купівлі-продажу спільного майна укладеного без згоди одного з подружжя (ВСУ від 22 лютого 2017р. у справі №6-17цс17)

Квартира зареєстрована на чоловіка проте придбана у шлюбі все одно не може бути продана з торгів без згоди дружини оскільки є спільної сумісної власністю (ВССУ від 20 січня 2016 р. у справі №6-26388ск15)

Між подружжям поділяється навпіл як і сумісна власність придбана на позичені кошти, так і боргові зобов’язання повернути ці кошти кредитору (ВСУ від 14 вересня 2016р. у справі № 6-539цс16)

Правова позиція ВСУ у справі № 6-399цс17: Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи  норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти  або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норму статті 60 СК України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте у справі, яка переглядається, суди не звернули належної уваги на наведене та не з’ясували походження коштів, за які було придбано спірну квартиру. Факт придбання спірної квартири за кошти, отримані від реалізації квартири у м. Дніпропетровську, визнала сама позивачка, що спростовує висновки судів про недоведеність зазначеної обставини.

Аби ваш візит до суду не перетворився на комедію чи, навпаки, трагедію, необхідно знати і пам’ятати про кілька простих правил, що випливають із нормативного регулювання діяльності судових установ. Це не тільки зекономить ваш час і нерви, а й сприятиме конструктивному діалогу з працівниками апарату.

Не забувайте про те, що для доступу до рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень як автоматизованої системи збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових вердиктів.

До цього реєстру вносяться всі судові рішення та окремі думки, викладені в письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Доступ до окремих думок через реєстр забезпечується в тому самому порядку, що й до рішення, стосовно якого висловлено окрему думку.

Кожен має право повністю або частково відтворити рішення, проголошені судом відкрито, в будь-який спосіб, у тому числі через оприлюднення у друкованих виданнях, засобах масової інформації, внесення до електронних баз даних (ст.6 закону «Про доступ до судових рішень»).

Більшість справ не зберігають довічно.

Терміни зберігання тієї чи іншої справи визначені Переліком судових справ і документів, що утворюються в діяльності суду, із зазначенням строків зберігання, затвердженим наказом ДСАУ від 11.02.2010 №22 (зареєстровано в Міністерстві юстиції 3.03.2010 за №201/17496).

Так, справи про право власності на нерухоме майно зберігаються 75 років, справи про поновлення на роботі — 10, у той час як інші справи, що випливають з трудових правовідносин, зберігаються лише 3 роки.

Немає протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями? Це порушення Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів від 26.11.2010 №30 (у редакції рішення РСУ від 2.04.2015 №25).

Вказаним положенням передбачено й правила такого розподілу:

• із загального списку визначаються судді, які мають повноваження щодо розгляду справи на момент автоматизованого розподілу; 

• для суддів, які мають такі повноваження, розраховуються коефіцієнти навантаження; 

• з урахуванням цих коефіцієнтів визначається суддя для розгляду конкретної справи за принципом випадковості (п.2.3.4 Положення про автоматизовану систему документообігу суду).

Наполягайте на дотриманні працівником апарату порядку реєстрації поданого вами документа.

Так, на першій сторінці копії документа працівник апарату, який його прийняв, ставить під текстом (а в разі відсутності такої можливості — на іншому вільному місці) штамп суду (реєстраційну позначку — штрих-код) із зазначенням дати (у разі необхідності — часу) отримання документа, своєї посади, прізвища, а також свій підпис і повертає копію особі. Це, за Інструкцією з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженою наказом ДСАУ від 17.12.2013 №173, робиться лише за вашим клопотанням. Тому не соромтеся, проявляйте ініціативу!

Пам’ятайте: якщо документ реєструється шляхом штрих-кодування, дата та номер реєстрації формуються автоматизованою системою документообігу суду і підпис особи, яка здійснила реєстрацію, не ставиться.

Ваше право знайомитися з матеріалами справи може бути реалізоване протягом усього робочого дня апарату суду, а не тоді, коли цього бажає його працівник. Про режим роботи установи можна дізнатися в приміщенні суду або на його офіційному сайті.

Незважаючи на те що ст.27 Цивільного процесуального кодексу передбачає право особи, яка бере участь у справі, на ознайомлення з матеріалами справи, Інструкція з діловодства (підзаконний нормативно-правовий акт!) уносить у механізм реалізації цього права певні «корективи», а саме: справи видаються для ознайомлення за резолюцією голови суду, судді (судді-доповідача), секретаря відповідної судової палати на підставі письмової вимоги (заяви) особи, яка бере участь у справі.

Цей факт повинен бути зафіксований працівником апарату в журналі видачі судових справ шляхом вчинення запису про те, хто і коли ознайомлювався зі справою.

Особа, яка одержує справу для ознайомлення, розписується в журналі, де зазначаються дата, година видачі. Ознайомлення з матеріалами справи та протоколом судового засідання відбувається у встановленому розпорядженням голови суду місці.

Після цього особа робить відмітку на заяві про надання справи для ознайомлення, яка долучається до матеріалів справи.

У кожній справі повинен бути складений опис документів (на лівому внутрішньому боці обкладинки). Причому за певними правилами: до опису під номерами в порядку їх зростання вноситься інформація про кожний підшитий документ (конверт) у порядку їх розміщення. Обов’язково вказується, оригінал чи копію підшито, порядкові номери аркушів, присвоєні відповідному документу (конверту).

Матеріали, перелічені в додатку до супровідного документа, в описі не фіксуються, але обов’язково зазначається їх наявність або відсутність згідно з переліком. У разі відсутності документа називається причина (акт, складений при розкритті конверта, зберігання в іншій справі тощо), а документ, що підтверджує причину відсутності додатка, долучається до справи.

Опис підписується працівником апарату, який оформляє справу, із зазначенням прізвища.

Порядок роботи з технічними засобами фіксування процесу (судового засідання) передбачений відповідною інструкцією, затвердженою наказом

ДСАУ від 20.09.2012 №108. Вона визначає фіксування як технічний запис розгляду справи за допомогою звукозаписувального пристрою, що включає в себе створення фонограми судового засідання.

Звуковий запис, зроблений у процесі безпосереднього фіксування судового засідання та перетворений у форму електронних даних, називається фонограмою. Він включає обов’язкові реквізити: дату, час, місце, номер справи — та використовується для створення двох копій — архівної та робочої.

Архівна копія — запис із вбудованого носія комплексу звукозапису на диск для лазерних систем зчитування (носій інформації), що має статус оригіналу та призначений для довготривалого зберігання.

Робоча копія — запис із вбудованого комплексу звукозапису на диск для лазерних систем зчитування (носій інформації), який використовується для відтворення або виготовлення копій технічного запису та прослуховування суддями і сторонами (учасниками) судового засідання тощо.

Тому навіть у разі втрати робочої копії фонограми в суді повинна бути архівна копія, яка дозволила б відтворити звуковий запис судового засідання.

У випадку виявлення погіршення якості зчитування даних з архівної копії виготовляється її дублікат, який зберігається разом з нею і замінює її лише під час виготовлення робочих копій фонограм. У разі погіршення якості дублікатів вони замінюються новими.

Архівні копії знищуються разом зі справою після закінчення терміну її зберігання.

Помічник судді вважає, що він особа «блакитної крові»? Нагадайте йому зміст п.22 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції, затвердженого рішенням РСУ від 25.03.2011 №14.

В ньому зазначено, що помічник судді зобов’язаний:

• своєчасно та якісно виконувати надані йому доручення; 

• дотримуватися строків підготовки документів та виконання доручень; постійно підвищувати свій професійний рівень та кваліфікацію; дбайливо ставитися до майна суду; 

• при виконанні службових обов’язків не допускати порушень прав і свобод людини та громадянина.

Про це заявила суддя Київського апеляційного адміністративного суду Оксана Епель, яка проаналізувала зміни в Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України в рамках законопроекту «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

За її словами, законопроектом передбачається удосконалити адміністративний процес з метою дотримання основних принципів судочинства, закріплених Конституцією, а також усунути недоліки і прогалини у правовому регулюванні розгляду адміністративних справ.

«Я впевнена, що зміни в КАС передбачають ряд новацій, більшість з яких дійсно необхідні і допоможуть врегулювати дискусійні питання, що виникають на практиці», - пояснила Оксана Епель.

Наприклад, в ст. 4 з'являється «чітке визначення публічно-правового спору, яке розширено і конкретизовано в порівнянні з чинною редакцією КАС (п. 1 ч. 1 ст. 3), що згадує цю категорію виключно в контексті визначення справи адміністративної юрисдикції».

За словами судді, ця ж стаття встановлює поняття адміністративного договору; дає чітке уявлення про його правову природу і можливості практичного використання в адміністративному процесі.

Вводяться визначення понять нормативно-правового та індивідуального актів, які більш ніж актуальні для адміністративної юрисдикції і на сьогоднішній день також є проблемними через відсутність чітких законодавчих визначень.

Також закріплюються поняття похідного вимоги і розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи, які мають основоположне значення при визначенні суми судового збору. Передбачається, що врегулювання на законодавчому рівні питання про похідні позовних вимогах нарешті поставить крапку спорах в цій області і сприятиме доступу до правосуддя.

«Таким чином, в цілому нововведення, які стосуються термінології, є потрібними і позитивними», - зазначила Оксана Епель.

Повну версію змін до Кодексу адміністративного судочинства читайте за посиланням-http: //w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1? Pf3511 = 61415

Сталося! Чергове реформування судової системи в нашій державі впроваджено de-jure, з прийняттям змін до Законів, вже вкотре, що регулюють суддівську систему. Що чергова реформа привносить в наші професійні будні? Здебільшого те, що на зміну одній назві, приходить інша, в результаті чого, нам, адвокатам, доводиться міняти назви органів, до яких направляються процесуальні документи та, здебільшого, назви судових інституцій, до яких направлено те, чи інше звернення. В іншому, - процес збирання доказів та представлення їх на розгляд суду, форма та порядок участі в слуханнях, залишаються незмінними. Зміна п’ятирічного терміну першого призначення судді на підвищення кваліфікації кожні три роки, призначення суддів Президентом замість Верховної Ради, нові назви, нові палати та суди, введення інституту приватних виконавців, безумовно вимагатиме непомірних фінансових затрат. Та чи будуть ці зміни настільки ефективними, що призведуть   до очікуваного покращання процесу прийняття та виконання судових рішень, та безпосереднього покращання так сильно дискредитованих судових інституцій, а як результат - взаємовідносин між громадянським суспільством та владою уцілому?      

З року в рік повторюється один і то й же сюжет – будь-яке розчарування в існуючій системі влади, відразу переходить до ніщивної, всеохоплюючої критики судової системи. Складається враження, що все, що будувалося з початку існування незалежності нашої держави, було виключно нікчемним, нездатним задовольнити елементарні потреби суспільства на правосуддя, - і жодного позитивного слова в бік вітчизняного суддівства.

Врешті решт, дуже хочеться змінити стереотипи, та проаналізувати чи так вже все  безнадійно погано з нашою третьою гілкою влади, а також наскільки нова реформа принципово змінить на практиці безпосереднє виконання принципу рівного доступу до правосуддя.

Поки всі навколо диспутують, критикують та усіляко виказують своє невдоволення щодо роботи суддів, та загалом функціонування вітчизняної судової системи, виникає бажання подивитися на нашу третю гілку влади  під іншим кутом. Так би мовити, відзняти кадри хроніки вітчизняного судочинства, десь так, з 1994року, до сьогодення, скласти в пам’яті, та продивитися знову, як історичне кіно, кадри з власної юридичної практики, за згаданий період. І, можливо, багато хто знизив би рівень невдоволення та кількість негативних висловів на адресу наших суддів, працівників апарату суду, та і, взагалі, української судової системи вцілому.

Перша частина картини: обшарпані стіни та підлога, відсутність навіть стільця та столу, щоб поставити підпис, довкола черги, приймальні години строго по розкладу, в який неможливо не те, що ознайомитися з матеріалами справи, а навіть просто отримати справу для ознайомлення. А щодо отримання копії будь-якого процесуального документа, - то про це можна написати окрему історію. Друга частина картини: зручні години роботи судів, доступність та процесуальна зручність отримання справ для ознайомлення, технічна і фактична можливість не тільки отримувати інформацію про рух справи, але й знайомитися з рішеннями суддів всіх рівнів та будь-якої юрисдикції он-лайн, не виходячи з дому чи офісу,  це все в сукупності вже і є – суд майбутнього, для будь-кого, чия професійна діяльність пов’язана з повсякденною участю в судових засіданнях з тих далеких часів до сьогодення. Не може не вражати ентузіазм та величезне бажання змін людей, які причетні до розвитку, та завдяки яким ми маємо, нехай ще недосконалий, але здатний прогресувати, суд сьогодення. Суддів, технічних працівників, законотворців, працівників юстиції, які змогли, не маючи достатніх фінансових вливань, пройти цей шлях, та створити можливість дискусії про суд майбутнього.

Не буде перебільшенням відзначити значні та суттєві зміни для покращення та вдосконалення судової системи при незначних матеріальних ресурсах. Здатність штовхнути застарілу радянську систему правосуддя в бік демократичного, доступного та гуманного правосуддя. Необхідно бути чесними, та визнати, що існуюча в Україні судова система, з усіма її недоліками та складнощами– вже існує в тому форматі, про який ще два десятки років тому ніхто, принаймні, з практикуючих юристів, навіть і мріяти не міг. 

І тут необхідно перейти до того, про що ж зовсім забули ініціатори теперішньої реформи суддівської системи, і без чого, навряд чи всі майбутні зусилля та затрати, призведуть до значущого, кардинально ефективного, очікуваного результату. Поза увагою  залишилося так зване, віртуальне судочинство. Утім, впровадження, завдяки новим технологіям, одного креативного методу ведення певної категорії справ, в майбутньому, неминуче, призведе до інших змін, та суттєвої зміни всієї системи в цілому. Саме покращити, а не руйнувати,  існуючу систему правосуддя в Україні, має бути ціллю будь-яких масштабних реформ.

Ще з середини 90х років минулого століття, в провідних країнах світу, почався процес   активного дослідження та впровадження інформаційних технологій в судову систему. Змінюючи не тільки звичну процедуру розгляду судових справ, а й десятиліттями сформований стереотип, так звану «face-to-face» - «лицем до лиця», модель будь-якого суду. Вивчаючи міжнародний досвід , відразу звертаєш увагу на те, що процес змін, на тлі впровадження нових інформаційних технологій, не був легким ні в одній країні. Звички та стереотипи, а особливо - схильність до черезмірної критики власної судової системи, притаманна всім країнам, і всім періодам розвитку громадянського суспільства. Так, ще в 1997 році на щорічній конференції правників Австралії під назвою «Майбутнє судів – чи воно є?», що проходила в місті Голд Кост, (штат Квінсленд), Міхаель Дональд Кірбі (Michael Donald Kirby), на той час суддя Верховного суду Австралії, теж підмітив таку рису суспільної думки, та досить емоційно висловився: «…дивлячись на конституційні тексти та повсякденну роботу судів, Вас можна було б вибачити за слова про те, що в судах не багато змінилось за чверть століття, а можливо, й за набагато довший час. Але якби було можливо, поставити питання: нічого не змінилося в майбутньому четверть-сторіччі? все так само,? адвокату часів Діккенса, який выходчи з Холодного будинку потрапляє в сучасний австралійський суд в звичайний день, побачить відносно мало змін… Одинакові перуки та мантії. Ті ж масивні скам’ї та години засідань. Дуже схожі основні процедури оцінки доказів та представлення аргументів… Все та ж сама структура встановлення фактів, норм права та резолютивка…»

Бачимо, що перебільшення в критиці суддівської системи притаманно не тільки нашому українському суспільству. Привертає увагу ще одне зауваження з тієї ж промови Містера Кірбі, що  навіть ті, хто визнають величезні зміни, які інформаціні технології привнесуть в суди, часто виказують стурбованість, щодо стрімкого та непоміркованого впровадження нових технологій, що повинно відбуватися в гармонії з основною місією закону та суду.

За час, що минув, від згаданої конференції, у багатьох провідних країнах світу, впроваджено, так зване, віртуальне судочинство (virtual court), засноване на всебічному використанні в процесі відправлення правосуддя сучасних інформаційних технологій і засобів телекомунікацій. Тому, бачучи, що суспільство стикалося в недалекому минулому, та й стикається до сьогодні, з подібними проблемами, які зараз виникають в Україні, необхідно опиратися на підтверджений практикою досвід, і , з одного боку, не піддаватися модним тенденціям до критики всього і вся, необачно руйнуючи існуючу судову систему, а помірковано та поступово втілювати новітні технології, для досягнення ідеальної моделі третьої гілки влади нашої держави.

Звичайно, не зайвим буде завважити, що інформатизація вітчизняного судочинства поки що зводиться до автоматичного розподілу судових справ, фіксування судового засідання з використанням технічних засобів, автоматизованої системи документообігу, потужність якого залежить від матеріального забезпечення того чи іншого суду,  а також не дуже частих випадків віртуального процесу з використанням відео-конференції, які, по суті, стали додатковими, стосовно традиційних, процедур взаємодії суду й учасників судового процесу. Не можна недооцінювати або взагалі відкидати перелічені досягнення, які сталися в нашій системі судочинства за останні роки, а, навпаки використовувати існуючі, перевірені на практиці та випробувані досвідом технології, для подальшого розвитку всієї інформаційної системи аж до віртуального суду – в майбутньому.

Безумовно, впровадження справжнього  віртуального судочинства передбачає побудову не тільки розгалуженої системи фіксації  судових процесів, а й способів комунікації  між судом та учасниками процесу, проведення дистанційного розгляду судових справ, автоматизованих робочих місць судді, помічника судді,  експерта, програмно- технічних комплексів, систем автоматизованого прийняття рішень, автоматизованих систем підтримки прийняття рішення та систем підтримки судової експертизи, автоматизованого формування статистичної звітності щодо діяльність судів та інше. Разом з тим, не потрібно відразу забігати далеко вперед, міняючи все і вся, потрібно зважувати на традиції, сталі стереотипи, та й матеріальне забезпечення, та впровадити новітні технології крок за кроком, збирати, як пазл, який в майбутньому поступово буде здатен трансформуватися в досконалу, зручну для всіх та дійову систему  правосуддя.